«Всі щасливі родини схожі одна на одну, кожна нещаслива родина нещаслива по-своєму.» Цю цитату Л.М.Толстого з роману «Анна Кареніна» знають усі. Але про що вона? Люди закохуються, стають парою, народжуються діти, а потім виявляється, що ми не знаємо людину, яка поруч. Невже це відбувається з усіма? З роками ми змінюємось, з нами щось відбувається, а разом з нами змінюються і наші стосунки у родині. І дуже часто після 10-15 років спільного життя ми не впізнаємо партнера, він здається чужою людиною, і ми не знаємо, що з цим робити. Значить на часі розмова про етапи розвитку стосунків у парі. 

Звісно, все починається з закоханості. Цьому стану притаманне ідеалістичне ставлення і до предмету пристрасті, і до себе, і до ситуації в цілому. Не дарма кажуть, що закоханість – це хвороба. Ми дійсно «хворіємо» іншою людиною: ідеалізуємо її, себе, відкидаємо відмінності між нами, віримо в виключність наших стосунків. І це дуже добре, що все відбувається саме таким чином, -- ви справляєтесь з тривогою «вийде – не вийде» і дозволяєте собі злиття з партнером. Саме завдяки йому ви в змозі стати парою. Відкидаючи відмінності між вами, ви створюєте простір і гордо називаєте його «ми». Тут розмиваються власні межі, ви любите одне і те саме і не помічаєте нічого, що якимсь чином не підходить під ваше «ми».

Якщо вам вдалося створити пару, ви почали жити разом чи навіть одружилися, отже невдовзі почнеться наступний етап ваших стосунків. Так, по-іншому не буває. Адже коли ви спите разом, збираєтесь на роботу, купляєте продукти, готуєте вечерю, дивитесь фільм, ходите в гості чи приймаєте їх у себе, дуже тяжко залишитися ідеальними. А головне, неможливо не помітити , що ваш обранець/ ваша обраниця далека від досконалості. Виявляється, що вам незручно спати з зачиненим вікном, витиратись мокрим рушником, вам зле від запаху бекону на пательні, ви не звикли так пізно вечеряти, вам взагалі не цікавий великий теніс і таке інше. Цей перелік можливо продовжувати довго, дуже довго. Так що ж відбувається? Просто ви починаєте бачити відмінності між вами, і з цим треба щось робити. Варіантів, насправді, не так вже й багато. Перший – все заперечувати, підтримувати ілюзію повного єднання і при цьому нікуди не рухатись, тобто не розвиватись, залишаючись у рятівному минулому. Наступний варіант – відкинути фантазії і прийняти партнера таким, яким він є, почати вибудовувати стосунки і межі знову, рухатись далі до щасливого майбутнього. І третій – сказати собі «я його/її перероблю». В цьому випадку ви повинні бути готові, що партнер чи партнерка спричинятимуть опір усіма доступними засобами. Ніхто не хоче бути «переробленим». Нам важливо, хто ми є і які ми. І кожен буде боротися за свою ідентичність до кінця. А спільне життя за таким сценарієм може перетворитися у «театр військових дій», говорячи мовою класичної літератури 19-го сторіччя.

Чим довше ви живите разом, тим більшого очікуєте від партнера. Ви би хотіли квіти не тільки у день народження, квитки до театру, холодне вино в холодильнику, відпустку в горах, а не на пляжі, секс не в спальні. Перелік можливо продовжити, чи не так? Все це говорить, що ваша родина переживає наступний етап розвитку. Він про невиправдані сподівання, ваші та від вас. Багато з них, дійсно, на стільки прості та природні, що цілком могли б бути реалізовані в житті. Але як про них дізнатись? Якщо ви не говорите про очікування один від одного, про почуття, які виникають, коли ці очікування не виправдовуються, ви отримуєте розчарування, невдоволення партнером, претензії, критику та негатив. Всі ці почуття формують ядро майбутнього конфлікту. В сім’ї, де вже прокладено нові межі і партнери адекватно реагують на відмінності між ними, розмовляти про очікування буде простіше. Адже ви усвідомлюєте, що поряд інша людина, відмінна від вас, і приймаєте та цінуєте її персональні особливості. Тут мова не буде йти про обов’язок «ти повинен/я повинен» -- це завжди глухий кут. Нікому не подобається робити щось через обов’язок. Тобто, наступний етап вашого розвитку – це почути, чого хоче партнер, намагатися дати йому це, не через обов’язок, а за власним бажанням. Якщо ви як і раніше заперечуєте реальність та ідеалізуєте партнера та ваші стосунки, ви залишаєтесь у минулому. Це про закоханість як хворобу, пам’ятаєте? Та саме у вашій родині формується ядро конфлікту, що рано чи пізно займе увесь простір, якою ідеальною парою ви б собі не здавались. 

А зараз, якщо ви все ще разом, ми поговоримо про дуже важливий і, мабуть, найскладніший етап стосунків в парі. В житті кожної людини трапляється як добре, так і погане. Ми стаємо успішними чи, навпаки, шкодуємо про втрачені можливості; ми втрачаємо близьких; виростають та уходять діти; ми старіємо, зрештою. І все це відбувається з вами та партнером, ви залучені в життя один одного, вам потрібно якось реагувати і справлятись не тільки зі своїми проблемами, але й з труднощами та, звичайно, з успіхами людини, яка поруч. На перший погляд здається, що це легкий і природний процес, але, на жаль, практика вказує на інше. Ви можете почати заздрити успіху та досягненням партнера і, звичайно ж, будете не в змозі радіти разом з ним. Ви можете не відчувати біль, коли партнер втрачає близьку людину, і залишатись байдужими до його переживань. Ви можете по різному ставитися до того, що ваша дитина подорослішала і хоче жити окремо, та заперечувати цю проблему. Все це говорить про ще один етап розвитку стосунків в сім’ї – про кризу співпереживання. На жаль, найчастіше ми не вміємо радіти один за одного, не можемо зрозуміти партнера та співчувати йому, якщо відчуваємо інакше, не здатні підтримати один одного в тяжкі часи. Звичайно, всі ми родом із дитинства. І якщо нас не втішали батьки та не допомагали справлятися з неприємностями, так і ми не зможемо прийняти і розділити радість чи біду іншої людини. Але ми – дорослі люди – можемо відстежити цю свою нездатність, а головне сказати про неї партнерові. І тоді він не буде відчувати себе покинутим, самотнім, тому що ви не залишили його сам на сам з переживаннями. Якщо ж вам повезло: вас втішали в дитинстві батьки, допомагали долати труднощі, всіляко вас підтримували, так і ви, скоріш за все, не залишите свого партнера, будете йому співчувати, розділите з ним біду і радість, зробите їх спільними.

Звісно, ми намалювали декілька ідилічну картину, але ситуації можуть бути різні. Може трапитись так, що, прожив багато років разом, ви зрозумієте, що все змінилось і закінчилось, що треба розлучитись. Тоді шукайте в собі сили визнати й це. Скажіть собі, що треба закінчити застарілі стосунки. Дуже важливо – зупинитись, якщо відчуваєш, що це кінець, і попрощатись, бажано, сказавши спасибі, відчуваючи вдячність за все, що було добрим. Безумовно, будуть ще й інші почуття, їх треба осмислити та прийняти. Прийняти цю втрату, реально відноситись до себе і до колишнього партнера. Це дозволить бути відкритим до нових стосунків. У випадку, якщо ви не перестали ідеалізувати партнера і стосунки з ним, заперечуєте всі труднощі, відмахуючись від реальності, то, скоріш за все, розрив буде несподіваним і дуже болючим. Як правило, після такого шлюбу люди почувають себе розгубленими, в них розмита ідентичність, вони не знають, хто вони і що їм робити. Це дуже складна ситуація, що потребує багато зусиль і часу для її вирішення. Звісно, люди часто не можуть впоратися з нею самотужки, їм потрібна допомога спеціаліста. І в цьому немає нічого страшного: але ж ми йдемо до дантиста, коли в нас болить зуб.

Але ж можливо з самого початку відслідковувати всі етапи розвитку стосунків в вашій парі, не відмахуватись від виникаючих у сім’ї проблем, не тікати від них. Намагайтеся розмовляти один з одним, говоріть про те, що відчуваєте. Людина має наймогутніший інструмент – можливість говорити. І навіть якщо ви не можете почати розмову з партнером наодинці, можливо, вам вдасться зробити це за допомогою спеціаліста. Сімейний психолог допоможе не тільки чути один одного, але й почути. То не будьте байдужі до себе та партнера, проживіть та прийміть  всі етапи ваших стосунків, і залишайтесь щасливі разом!