В ілюстрації до замітки відсканована стаття з психологічного словника 1982 року. В ній жодного слова щодо відношення Зігмунда Фройда та психоаналізу до проблематики істерії. Зрозуміло, чому за радянських часів не згадували психоаналіз – диктатура має монополію впливу на позасвідоме народу. Багато років психоаналізу не було місця в нашій країні. А в останнє десятиліття, з розвитком когнітивно – поведінкової психотерапії, відношення до психодинамічних напрямків нагадує ставлення до езотерики або релігійного вірування.      

Безумовно, Павлов зробив значний внесок у розвиток світової фізіології. Хоча, треба відмітити, що Фройд з Бройєром ще за 35 років до досліджень істерії павловською групою лікували своїх істеричних пацієнток. Психоаналіз розпочався саме з терапії істерії, потім приєднались фобії та нав’язливі стани.  Сьогодні це один з багатьох немедичних методів психотерапії, хоча на при кінці 19 сторіччя психоаналіз був першим і єдиним недирективним видом лікування психічних розладів.    

У Фройда не було жодного сумніву щодо психогенної основи істерії, без будь - якої містичності. Доречи, він розпочинав як дослідник нейрофізіолог та досить непогано розумів, що таке ЦНС. Тому, досліджуючи неврози, постійно вертався до фізіологічних основ психологічних проявів. Фройд ніколи не забував, що наша психіка існує в тілі.           

Сьогодні деякі колеги, які стоять на засадах суто експериментальної наукової психології, відносяться до психоаналізу як до паранауки. І це не безпідставні судження. Дійсно, в лікуванні словом, хоча це досить поверхневе враження від психоаналітичного процесу, присутні елементи, які не піддаються науковому обґрунтуванню. Психоаналітичні поняття: позасвідоме, Ід, Его, Супер-Его, пренесення, опір, проективна ідентифікація, внутрішній об’єкти, позасвідома фантазія, Селф, тощо - дійсно не мають фізіологічного еквіваленту та є лише метафорами, які описують в тому числі і функціональні взаємодії в ЦНС. 

Для аналогії можемо подивитись на психіатрію, яка не визиває сумнівів в науковості своїх підходів, хоч так було і не завжди. З’ясовується, що причини більшості ендогенних психічних розладів, таких, як шизофренія та циклофренія, і сьогодні не мають наукової доведеності. Ні генетичні дослідження, ні нейрофізіологічні не відкривають поки ще всієї картини етіології цих станів. «Гуманна» психіатрія 18-19 століття, яка прийшла на зміну екзорцизму середньовіччя, або сучасна пожиттєва корекція нейрохімічних процесів ліками, яка по суті є паліативним лікуванням, також пояснює далеко не все. Чомусь такі форми лікування не визивають сумнівів в їх науковості. Хімічні формули психотропних препаратів доводять і науковість методу застосування, а анатомія мозку нібито відображає та об’єктивує  психопатологію.    

Безумовно, в психоаналізі немає хімічних формул та мапи внутрішньо- психічних конфліктів. Процес терапевтичного впливу в психоаналізі поки що не можливо зафіксувати на МРТ або в аналізах. Суто науковий психологічний експеримент, як у поведінкових напрямках психотерапії, також не можливий. Доказами цього впливу є тільки глибинні зміни в особистості та в долі пацієнтів. Вже понад 100 років психоаналіз працює і розвивається. Як і інші напрямки психології, залишаючись гуманітарною дисципліною, прагне приєднатися до природничих наук.

Дивно, коли колеги гуманістичних напрямків психотерапії закидають психоаналізу його біологічність та негуманність, а біхевіористичні - ненауковість. Більшість колег психоаналітиків, захищаючись від звинувачень, вірують, що психоаналіз є щось близьке до мистецтва або філософії. Інші вважають себе “Орденом Джидаєв”, які володіють сакральним знанням. Міфи, які метафорично використовуються в психоаналізі, додають певного містичного присмаку методу. Схожі ідеї панують у колег і в інших напрямках.  Всі ці ілюзії обслуговують певні корпоративні омніпотентні фантазії того чи іншого напрямку психотерапії. 

Моя особиста позиція полягає в тому, що з часом з’ясується та буде доведена суто біологічна основа будь-якого психотерапевтичного методу, в тому числі і психоаналізу. Маю впевненість, що всі терапевтичні впливи, свідомі та позасвідомі, внутрішньопсихічні та міжособисті, мають нейрофізіологічну та інтерсуб’єктивну основу, яка з часом буде об’єктивована в спостереженні та експерименті. Можливо це звучить абсурдно. Але в цьому моя віра.